Якщо розглядати ситуацію аналітично, фейк Яна Матвійчук Форос — це типовий приклад російської пропагандистської технології, спрямованої на підрив довіри до українських блогерів і проукраїнських медіа. Сценарій відпрацьований до дрібниць: створюється підробка від імені впізнаваної української блогерки, оформлена у стилі її справжніх публікацій, розміщується на легітимній платформі (“Українська правда”), і далі відстежується реакція медіа та соцмереж. Мета — дочекатися, поки російські та проросійські ЗМІ рознесуть фейк, створивши враження «сенсаційної новини», яку неможливо ігнорувати. Така технологія має кілька ключових ефектів: по-перше, підриває репутацію конкретної людини, змушуючи аудиторію сумніватися у всіх її словах; по-друге, формує ширший наратив про ненадійність українських блогерів і медіа; по-третє, поширює паніку серед читачів та підписників, посилюючи ефект недовіри. Важливо, що подібні фейки поширюються не тільки через прямі репости, а й через агрегатори, соціальні мережі та автоматизовані акаунти, що значно прискорює їхній «розгін». Тому швидка реакція Яни — публічне спростування, офіційна заява через Інтерфакс та уточнення на платформі блогу — була єдино правильною стратегією. Вона дозволила зменшити вплив дезінформації, повернути контроль над власним контентом і показати читачам, що фейкові пости не є її позицією. Цей випадок також підкреслює важливість антикризового плану для блогерів і медіа: двофакторна автентифікація, моніторинг контенту, швидке реагування та підтримка аудиторії — основні інструменти захисту від таких інформаційних атак.
У підсумку, фейк про Форос — це яскравий приклад системної інформаційної війни, де технологія маніпуляції перевищує одиничну атаку і стає інструментом впливу на широку аудиторію.